Педагогічне есе "Учительська доля… Яка вона?"




 

Педагогічне есе

Учительська доля… Яка вона?

Зараз, коли у мене за плечима є вже чималий досвід роботи, я б відповіла: «Не легка, але висока».

Учительська доля… Вона не обирає непевних. Це доля особлива, бо вона довірила мені найцінніше у житті – дитячі душі, які треба навчати любові, справедливості, честі. Поклик своєї вчительської долі я відчула ще в ранній юності. Мене навчали мудрі, хороші вчителі. Саме вони в моїм дитячім серці запалили вогник, який перейшов у полум’я крилатої мрії – стати вчителем, стати такою, як вони, мої рідні наставники.

Мрія здійснилася: я закінчила педагогічне училище, а згодом – Волинський державний університет. Вже 23 роки працюю вчителем початкових класів і своїй професії ніколи не зраджувала. З гордістю думаю про себе: я – вчитель.

Справжнім вчителем стала саме тепер в результаті багаторічної праці з дітьми. Стараюсь бути справжнім педагогом. Таким, що поєднав у собі любов до своєї праці і до дітей.

Щаслива, що працюю у рідній школі. Її стіни ніби зігрівають мене, вселяють віру в мої перемоги. А вони у мене вже є: стала переможцем районного конкурсу «Вчитель року» в номінації «Початкові класи» та фіналістом такого ж конкурсу у місті Луцьку.

Кожен раз, коли до мене приходять першокласники, дуже хвилююсь, бо розумію, що повинна не тільки дати знання, розвивати вміння та навички, а й розкрити здібності кожної дитини, бо ще Сократ казав: «У кожної людини своє сонце, тільки дайте йому світити…»

Отож для своїх маленьких учнів намагаюсь бути не тільки першою вчителькою, а й другою мамою, другом, засвітити в їхніх душах сонечка, які б осявали їх життєву дорогу. Мені цікаво з моїми учнями радіти, інколи засмучуватися разом з ними, давати поради.

Професія вчителя не з легких. Вона забирає багато сили та життєвої енергії.

Зізнаюсь, що були такі моменти, коли запитувала в себе: «Чому обрала професію вчителя? Могла знайти щось престижніше». А душа у відповідь: «Ні, не змогла б, бо присвятила себе праці з дітьми, а вони – це світ добра і любові, у ньому немає місця злу і ненависті».

Життя гарно світить мені вчительську доріжку. Ось вже 23 роки золотозубий вересень відкриває мені двері рідної школи після гомінкого літа і веде на зустріч із моїми вихованцями.

Люблю свою школу – цей світ дитинства і надій, де не гасне ні на мить натхненний пошук розуму і добра.

На мене щодня дивляться допитливі оченята моїх маленьких учнів і вселяють мені віру в мої сили. Я все більше розумію:

У тому вся суть: не для себе прожити,

А когось хоч трішки навчитись любити,

Побігти в ромашки по літньому полю,

Спасибі, Господь, за учительську долю.

 

 

 



Обновлен 09 янв 2017. Создан 11 фев 2015